Pepsi Points Case: пожартував чи уклав договір?

Справа Leonard v. Pepsico Inc. 8 F. Supp. 2d 116, (S.D.N.Y. 1999), aff’d 210 F.3d 88 (2d Cir. 2000) є визначальною для розуміння contract formation, тому її вивчення стало невід’ємною складовою курсу кожної американської law school. В центрі спору – пошук критеріїв об’єктивної розумної людини й очевидності жарту (який не може стати договором, обов’язковим для особи, яка адресувала глядачам рекламу із жартом).

Рекламна кампанія «Pepsi Stuff» закликала споживачів збирати «Pepsi Points» зі спеціально позначених пляшок й обмінювати їх на рекламну продукцію з логотипом «Pepsi». Джон Леонард (Позивач), проглянувши рекламний ролик акції, вирішив, що відео є пропозицією (офертою) передати реактивний літак-винищувач системи Harrier в обмін на 7 000 000 балів. Вражений рекламою, Позивач поставив собі за мету одержати винищувач.

Він ознайомився з каталогом предметів (усього 53, серед них не було винищувача), які можна отримати за рахунок зібраних балів. Наприкінці каталогу містилася інструкція по обміну «Pepsi Points», відповідно до якої обмін здійснюється лише за допомогою оригінальної форми замовлення. Якщо споживачеві не вистачає балів для замовлення будь-якого предмета, можна придбати додаткові «Pepsi Points» по 10 центів за один + 15 «Pepsi Points» з пляшок «Pepsi».

Позивач придбав продукцію, щоб набрати 15 стартових балів, і позичив 700 тис. дол. Наприкінці березня 1996 р. він направив Pepsico чек на суму 700 008 дол. і 50 центів разом із формою замовлення, де у графі «Предмет» вказав «1 винищувач Harrier». У супровідному листі Позивач вказав, що чек направляється для оплати додаткових «Pepsi Points» «з метою набуття винищувача Harrier, що не перебував у використанні, відповідно до Вашого рекламного ролика акції «Pepsi Stuff».

Pepsico повернула чек відправнику, посилаючись на те, що за умовами акції замовленню підлягають лише товари з каталогу, а винищувач, який було показано в рекламному ролику, є художньою вигадкою, привнесеною у ролик для того, щоб зробити його незабутнім і смішнішим.

Представники Леонарда повідомили Pepsico, що клієнт буде змушений звернутися до суду. Pepsico подала позов першою, вимагаючи ухвалення рішення про відсутність у компанії зобов’язання по наданню Позивачеві винищувача. У відповідь Леонард подав зустрічний позов.

Рекламний ролик – не оферта

В ході розгляду справи судом встановлено, що:

(1) реклама Pepsico не є офертою;

(2) об’єктивний і розумний глядач не розглядав би рекламний відеоролик як пропозицію передати реактивний літак-винищувач;

(3) ціна передбачуваного договору свідчить, що сторонами не виконано вимогу про письмову форму домовленості, тому договір не був укладений.

Суд констатував, що «розглядаючи зміст реклами, не слід брати до уваги суб’єктивний намір Відповідача, який створив рекламу, або суб’єктивний погляд з боку Позивача. Навпаки, Суд повинен встановити, як мав би зрозуміти зміст реклами об’єктивний розумний глядач. … Очевидний жарт, звичайно же, не може бути підставою виникнення договірних правовідносин. З іншого боку, якщо в діях оферента немає «очевидних ознак жарту», і якщо об’єктивний і розумний глядач вважав би пропозицію серйозною, це могла би бути дійсна оферта».

Як суд визначив межу між жартом і договором

Основні мотиви суду, який з’ясовував чи є спірний ролик «очевидним жартом»:

(1) задум ролика в тому, що рекламований продукт повністю змінить стиль життя, який для більшості тінейджерів виглядає рутинним і нудним. Відео формулює перебільшені судження, подібні до інших рекламних роликів: той, хто купить рекламовані одяг, автомобіль або чіпси, стане привабливим, стильним, бажаним і загальним улюбленцем. Розумний глядач розцінить таку рекламу як вигадку, а не як серйозні твердження про факти;

(2) молодик, зображений у рекламі – вкрай неправдоподібний пілот, якому б навряд чи довірили керування бойовим літаком Морської Піхоти США. Замість того, щоб перевірити рівень палива в двигуні, тінейджер причепурюється перед дзеркалом. Його турбота про зачіску настільки масштабна, що він сідає за штурвал без шолома. Коментар тінейджера про те, що політ в школу на винищувачі це «у сто разів крутіше, ніж на автобусі» змушує підозрювати його в неприродно байдужому ставленні до складності і небезпеки пілотування бойового винищувача у спальному районі;

(3) сама ідея з’явитися перед школою на винищувачі – плід збудженої підліткової фантазії. В рекламі фантазійність підкреслюється тим, як друзі головного героя розкрили роти в захопленні, забувши про урок фізики. Наче прагнучи звернути увагу глядача на безмежні переваги використання винищувача для подорожі до школи, винищувач сідає біля велосипедної стоянки. Жодна школа не стала б надавати місце стоянки для винищувачів, на яких літають учні;

(4) основною функцією реактивного літака-винищувача є «атака та знищення наземних і повітряних цілей, розвідка та ізоляція бойових дій з повітря, а також наступальні й оборонні дії проти авіації противника». У світлі описаного функціоналу пропозиція використовувати винищувач в якості засобу доставки учнів до школи, очевидно, не є серйозною, навіть якщо він може бути придбаний «в комплектації, яка виключає [його] військове застосування»;

(5) щоб зібрати кількість балів, яка необхідна для «придбання» винищувача — 7 000 000 – треба купляти приблизно 190 пляшок в день 100 років поспіль, або купити додаткові бали за 700 000 дол. Вартість винищувач Harrier = 23 млн. дол., про що Позивачу було відомо. Навіть якби об’єктивний і розумний глядач не був обізнаний про реальну вартість винищувача, він би вирішив, що придбати його за 700 000 дол. – занадто дешево, щоб бути правдою.

Позивач вважав, що рекламний ролик є офертою винищувача, оскільки прес-реліз Відповідача «не містив жодної згадки гумору або чогось подібного». Беручи до уваги очевидну абсурдність рекламного ролика, Суд відхилив доводи Позивача про те, що ролик не був очевидним жартом.

5 серпня 1999 р. суд ухвалив рішення, відповідно до якого у задоволенні вимог Позивача було відмовлено. Відповідач продовжив рекламну кампанію, оновивши вартість винищувача до 700 млн. «Pepsi Points».

Цей спір викликав жваву дискусію і шквал критичних коментарів у частині співвідношення з існуючими на той час підходами прецедентного права (Carlill v. Carbolic Smoke Ball Company) та розуміння стандарту об’єктивної розумної людини (Lindsay E. Cohen, Choice of a New Generation: Can an Advertisement Create a Binding Contract).

Сподіваємось, що незабаром оновлена українська судова система буде тішити споживачів її послуг такими ж якісними продуктами.

Якщо історія сподобалась — поділіться нею і підписуйтесь на наш блог.