Винагорода за створення і використання службового твору

Які підстави платити винагороду працівнику за створення і використання службового твору?

Елементарно: за створення і використання службового твору автору належить авторська винагорода, розмір та порядок виплати якої встановлюються трудовим та (або) цивільно-правовим договором (ч. 3 ст. 16 Закону України «Про авторське право і суміжні права» — Закон).

До червня 2010 р. серед юристів точилась дискусія – чи законно включати авторську винагороду за передачу прав в заробітну плату, яку отримує працівник?

Верховний Суд України в п. 25 постанови Пленуму від 04.06.2010 р. № 5 дав відповідь: виплата працівникові заробітної плати не є тотожною виплаті авторської винагороди за створений службовий твір, оскільки заробітна плата – це винагорода за виконану роботу залежно від певних умов, а авторська винагорода – це всі види винагород або компенсацій, що виплачуються авторам за використання їх творів.

Насправді роботодавцю непотрібен твір без виключних майнових прав на нього – навіщо платити за створення без отримання прав? Особливо, якщо цей твір замовила третя особа (клієнт), яка очікує отримати права для подальшого використання.

При доопрацюванні законопроекту 7539 учасники робочої групи повернулись до обговорення цієї норми, тож я викладу свої думки, а читачів запрошую до критики.

Чи є підстави виплачувати працівнику «за створення твору» додаткову винагороду, окрім зарплати?

Аби твір вважався службовим, обов’язок створювати твори має бути вказаний або в договорі, або в службовому завданні (ст. 1 Закону). Якщо ця умова дотримана, створення твору є частиною трудових обов’язків, отже за це працівник-автор отримує заробітну плату. Саме зарплата є єдиною формою винагороди за створення службових творів.

Якщо провести аналогію із робітником заводу, який на верстаті робить деталь, тоді, окрім зарплати, він має право на додаткову винагороду за створення нової речі.

Варто відмовитись від формулювання «винагорода за створення службового твору», оскільки це суперечить логіці трудових правовідносин, які в даному випадку є основою для цивільних. Очевидне це суперечить і здоровому глузду, адже роботодавець платить працівнику-автору не за сидіння на стільці, споживання кави чи натискання на клавіатуру ноутбука – його цікавить службовий твір і права на нього.

Чи є підстави виплачувати працівнику «за використання твору» додаткову винагороду, окрім зарплати?

Знову ж таки, якщо виключні майнові права на службовий твір належать роботодавцю (правило за замовчуванням в ч.2 ст. 16 Закону), тоді чому роботодавець повинен сплачувати працівнику за використання?

Якщо працівник передав всі права, немає підстави для стягнення плати за використання твору.

Повернемось до аналогії із робітником заводу: право власності на новостворену деталь належить компанії, в якій працює робітник, але компанія чомусь повинна платити робітнику за користування цією деталлю?

В ЦК України правило про службові твори за замовчуванням інше: майнові права належать спільно працівнику і роботодавцю (ч. 2 ст. 429). Якщо сторони не врегулювали порядок використання твору, за аналогією слід застосувати норму про співавторство: жоден із співавторів не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на використання твору (ст. 13 Закону). Немає норми, яка б зобов’язувала осіб, які мають спільні авторські права виплачувати винагороду за використання твору іншому суб’єкту спільного майнового авторського права.

Знову аналогія: дві особи мають спільне право власності на автомобіль/квартиру і раптом один із співвласників вимагає від другого плату за користування їх спільним автомобілем/квартирою?

На мій погляд, слід відмовитись від формулювання «винагорода за використання службового твору», оскільки немає підстав для її виплати, якщо авторські права належать роботодавцю або спільно роботодавцю і працівнику. Якщо ж сторони уклали ліцензійний договір, умова про винагороду є істотною (ч. 3 ст. 1110 ЦК України).

Трохи історії права на винагороду за використання службового твору

Оскільки норма про винагороду працівнику існує з першої редакції Закону, я вирішив пошукати її джерело. У неї немає міжнародного зразку, адже модельний закон Туніса про авторське право для країн, що розвиваються 1976 р. вказує на плату за передачу прав лише при створенні твору на замовлення (ч. 2 ст. 11). Закони про авторське право країн ЄС не містять обов’язкової додаткової винагороди працівнику, який створив службовий твір (принаймні я таких не знайшов).

Виявилось, що подібне правило було в радянському законодавстві (дет. про це Развитие института служебных произведений та Развитие взглядов на природу права автора на вознаграждение). Хоча авторські права на службові твори належали автору (ст. 481 ЦК УРСР 1963 р.), уряд встановлював умови виплати винагороди за використання службових творів. Радянський ЦК виокремлював право на винагороду як самостійне майнове право (ст. 475). Це нагадує примусову ліцензію: уряд дозволив використовувати твори і виплачувати винагороду, тоді як автор не може це заборонити.

В радянські часи не було ринку медіа контенту, тому винагорода — єдина можливість отримати гроші за твір. Формально права належали авторам, а фактично вони укладали договори, де розмір винагороди був в межах затверджених ставок (постанова Ради Міністрів РСФСР від 22.04.1975 р. № 243). Стягнення винагороди було єдиним способом захисту при незаконному використанні твору (постанова Пленуму Верховного суду СРСР від 18.04.1986 р. №8).

Деякі радянські цивілісти вказували, що за службовий твір автор отримує заробітну плату (Гаврилов Э.П. Авторское право. Издательские договоры. Авторский гонорар. М.: Юридическая литература, 1988. С. 29).

Підстава додаткової винагороди за використання службового твору існує лише за умови, якщо авторські права належать автору, а роботодавець отримує ліцензію на використання твору способами, які зумовлені метою службового завдання і в межах завдання (наприклад, ч. 2 ст. 1295 ЦК РФ в редакції 2013 р.).

З’ясувавши звідки походить це «право на винагороду за використання» службового твору, мені зрозуміло, що йому не місце в сучасних відносинах щодо створення контенту і софту. Автор або в обмін на передачу прав погоджується на гарантований щомісячний гонорар, або творить самостійно маючи всі права і клопіт по їх продажу. Якщо майнові авторські права за замовчуванням переходять до роботодавця, зникає підстава для виплати.

Чому винагорода не може бути включена в заробітну плату?

Припускаю, що такий підхід є результатом поділу правовідносин на цивільні та трудові. В трудових відносинах працівник отримує зарплату за роботу, тому додаткову винагороду за передачу прав може отримати лише в цивільних відносинах з тим самим роботодавцем.

Невже варто зберігати цей застарілий підхід: трудові відносини – це про діяльність, а цивільні – це про результат? В сучасному світі роботодавець очікує від працівника результат, а не імітацію бурхливої діяльності.

Законодавство європейських держав дозволяє врегулювати умови про передачу майнових авторських прав на службовий твір в трудовому договорі або укласти окремий договір.

На мій погляд, немає жодних перешкод, щоб врегулювати відчуження авторських прав на службові твори в трудовому договорі, істотно зменшивши кількість паперової роботи. Зрештою є непоіменовані договори на межі трудових і цивільних (читайте в свіжій статті Михайла Шумило).

Працівник – слабка сторона?

Ледь не найпопулярніший аргумент на користь додаткової винагороди: працівник – слабка сторона у відносинах із роботодавцем, тому закон додатково захищає його. А чи така вже слабка?

Погляньте на справу № 465/5652/15: четверо працівників створили ряд дизайнерських проектів для клієнта свого роботодавця, але роботодавець (відповідач) не уклав з ними договори про передачу прав і не виплатив авторську винагороду. Вони подали позов про стягнення компенсації.

08.11.2016 р. Франківський районний суд м. Львова стягнув на користь першого автора 4 млн грн, на користь другого – 14 млн грн, на користь третього – 16 млн грн і на користь четвертого – 2 млн грн. Разом – 36 млн грн!

06.10.2017 р. Апеляційний суд Львівської області зменшив розмір компенсації: першому автору – 2,1 млн грн, другому – 5,8 млн грн, третьому – 6,5 млн грн і четвертому – 1,4 млн грн. Разом – майже 16 млн грн. Наразі справа очікує розгляду в Верховному Суді, тож почекаємо остаточного рішення.

Отже працівникам вигідніше стягувати компенсацію, а не винагороду. Напевно, слід визначитись: або працівник може стягувати лише винагороду і позбавлений права на компенсацію (як сказано в коментарі до ст. 17 Закону в п. 33 постанови Пленуму ВСУ від 04.06.2010 р. № 5), або немає права на винагороду і стягує лише компенсацію.

Практика спорів щодо службових творів вказує, що роботодавцю аби довести, що твір дійсно службовий, слід докласти неабияких зусиль і часто справи програють через недбале оформлення документів. Виходить, що роботодавець є слабкою стороною, принаймні, на стадії судового розгляду.

На мій погляд, заробітна плата є винагородою за створення службових творів і передачу майнових прав роботодавцю. Права переходять до роботодавця на підставі трудових правовідносин. Якщо сторони домовились про сплату додаткової винагороди – вони укладають цивільно-правовий договір.

Якщо ви дочитали до кінця, дякую! Поділіться постом і підписуйтесь на наш блог.

Навігація

Попередня публікація: ←

Наступна публікація:

Оформити підписку
Введіть адресу вашої електронної пошти та дізнавайтеся про нові публікації першими.
E-mail*
Нові коментарі
    Цей блог веде Іларіон Томаров with the little help from my friends, статті яких також публікуються тут. Кожен, хто публікує контент в нашому блозі є фахівцем в певній галузі чи питанні, тому ми не переказуємо законодавство чи студентські підручники, а намагаємось максимально конкретно і практично висвітлити проблему.

    Наша мета - поділитись корисними порадами і досвідом переважно в сфері цивільного права, та інших галузей, закликати до обговорення цікавих вам теми, ділитись своїм досвідом і надихнути на створення статей, які ви захочете опублікувати на legalshift.com.ua
    Наш контент - для кожного, хто шукає відповіді на юридичні питання в інтернеті, але не знає чи можна довіряти безкоштовним порадам в мережі.

    Особливість юридичних порад в тому, що через зміни в законодавстві вони можуть втратити актуальність в будь-який момент, а також в тому, що кожна ситуація і кожний клієнт по своєму унікальні і потребують індивідуального підходу.

    Саме тому ми можемо гарантувати, що на момент публікації її зміст є актуальним, і застерігаємо, що при прийнятті важливих рішень слід звернутись безпосередньо до юриста-фахівця в певній галузі - ви ж не будете приймати рішення про медичне втручання спираючись на публікації на форумах?

    Авторські права на оригінальний контент (тексти і зображення) належать їх авторам і розміщені з люб'язного дозволу авторів.
    Запрошуємо ділитись контентом з блогу дотримуючись цих вимог: зазначати ім'я автора, назву нашого сайту і не вносити зміни в оригінальний текст.
    © 2019 LegalShift  Войти