Власник домена = власник сайту, чи все ж таки ні? Свіже дихання судової практики

Кожен, хто намагався зрозуміти позицію Верховного суду України (далі – ВСУ) щодо притягнення до відповідальності за поширення недостовірної інформації, опублікованої на веб-сайті, задавав собі питання: як від фраз про власника веб-сайту, суд перейшов до витребування інформації щодо власника доменного імені?

В ідеалі ці особи мали б співпадали, але в реальності це не завжди так. ВСУ ототожнив власника доменного імені та власника веб-сайту і для цілей пред’явлення позову це дійсно зручно. Втім інколи судова практика дивує нестандартними підходами і тлумаченнями.

Нагадаємо, що п. 12 Постанови Пленуму ВСУ от 27 лютого 2009 р. №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» вказує, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта.

Якщо доступ до сайта є вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.

Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.

Відповідно до Закону України «Про телекомунікації», доменне ім’я – позначення (словесне, цифрове, словесно-цифрове), яке використовується для ідентифікації діяльності юридичних і фізичних осіб в мережі Інтернет, з будь-якою метою.

Дані про доменне ім’я, якщо до нього підключено діючий в мережі Інтернет веб-сайт, мають містити ІР адреси веб-хостингу – дані про провайдера на серверах якого розміщено сторінки веб-сайту. Знаючи назву та адресу провайдера, можна звернутись до нього або з адвокатським запитом, або, якщо він ігнорує адвокатський запит, витребувати інформацію про його клієнта – замовника послуги хостингу через суд.

Зовсім нещодавно Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області в рішенні від 13 лютого 2015 р. у справі №320/10302/14-ц дійшов нетрадиційного висновку у дуже традиційному позові про спростування недостовірної інформації, опублікованої на сайті (http://reyestr.court.gov.ua/Review/42771204).

У національного реєстратора доменних імен суд витребував докази. Згідно відповіді, що надана реєстрантом доменного імені, зазначено, що вказаний реєстратор доменних імен не розміщує одноіменний веб-сайт на своїх технічних майданчиках і не є власником ІР-адреси. З цієї причини запитувана інформація щодо веб-ресурсу та ІР їм невідома.

Враховуючи, що автор статті не зазначений, належним відповідачем по справі є власник веб-сайта, особу якого позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.

Доказів того, що відповідачі є власниками веб-сайту, суду не надано.

Відповідач, згідно відповіді національного реєстратора доменних імен, є власником доменного імені (назви сайту), але не самого ресурсу. Таким чином, позов пред’явлено до неналежних відповідачів, тому у його задоволенні слід відмовити.

Замість того, щоб ототожнити власника домену і веб-сайту, суд неформально підійшов до з’ясування обставин справи і начебто з’ясував, що власник доменного імені не є власником веб-сайту, який доступний за цією адресою. Дивно, що суд і позивач не розібрались до кінця в питанні, хто ж здійснює хостинг веб-сайту за цим доменним іменем і не витребували дані про замовника послуги хостингу.

Суд продемонстрував наступний підхід: позивач повинен довести не лише те, що домен належить відповідачу, але і те, що веб-сайт, який доступний в Інтернеті за цим доменом також належить відповідачу. Натомість ВСУ встановлює нібито презумпцію відповідальності власника домену за зміст веб-сайту, який доступний користувачам за цим доменом в мережі. Очевидно, що це різні позиції з точки зору тягаря доведення в судовому процесі.

На наш погляд, якщо власник доменного імені довів, що він не розміщував певний веб-сайт, а натомість повідомить суду особу, яка має права і повноваження для такого розміщення, тоді така особа і має стати відповідачем і, якщо буде доведено, нести відповідальність за зміст веб-сайту.

Для порівняння наведемо підхід, який сформував Президіум Суду з інтелектуальних прав Російської Федерації в постанові № СП-23/3 від 15 жовтня 2013 р.: «В соответствии с разъяснениями Президиума СИП, администратор доменного имени не может снять с себя ответственность за нарушение исключительного права на товарный знак и/или переложить ее на другое лицо посредством заключения какого-либо договора, в частности, так называемого договора «об аренде доменного имени».

Загалом такий підхід може бути прикладом для цієї категорії справ, окрім того, що суд не з’ясував, хто ж насправді управляє змістом веб-сайту, щоб застосувати до нього правило, сформульоване ВСУ про відповідальність власника веб-сайту за розповсюджену інформацію.

Якщо вам сподобалась стаття — поділіться нею в соц.мережах та підпишіться, щоб першими отримувати нові публікації корисного юридичного контенту.